Святослав Вакарчук и компания уделили достаточно внимания форме, но содержание здесь все чаще уступает место пустому звуку.
Стоило ли вообще ради этого раскошеливаться на именитого саунд-продюсера и клипмейкеров из Британии?
Всем от Мукачево до Харькова ясно, что сегодня «Океан Ельзи» — единственная по-настоящему большая группа в Украине. Уже начался тур по стране из 28 концертов, и все они непременно пройдут при полных аренах и стадионах. Грандиозный успех, но еще и ответственность — не оплошать, нести массовому слушателю смысл, истину. Как раз этого, в первую очередь, и не хватает их новому альбому «Земля».
Со временем (во многом — благодаря концертам) некоторые композиции раскрываются в полной мере, а другие увядают, не спасает даже живой концертный звук.
Одна из лучших и пока недооцененных — песня «На небі». Предельно простая, но при этом — чистая, светлая. Еще один красочный момент — отчаянная баллада «Обійми» («тюркская народная песня», как охарактеризовала ее Джамала) под акустическую гитару. Все-таки Святослав Вакарчук умеет, лирические номера — его главный конек. Так, чтобы многие прослезились. Вот бы на концертах «Океанов» публика, наконец, перестала упрямо требовать на бис одну и ту же «Відпусти», теперь ей есть достойная замена.
«Стіна» — главный рок-н-ролльный драйвер альбома, перекочевавший из репертуара супергруппы Вакарчука «Брюссель». Студийную версию сделали недостаточно сочной, будто нарочно, чтобы на концерте был выгодный контраст. Да и без флейты Бабкина и клавиш Шурова песня зазвучала иначе. Весь упор — на гитару. Соло в этой песне — блистательный прощальный подарок Петра Чернявского группе. Его лучшая партия со времен альбома «Gloria» (2005).
Чернявский успел записаться в песнях «Стіна», «Незалежність», «Стріляй», «Обійми», «На небі», остальные — за сербом Владимиром Опсеницей. Закрытая презентация альбома в Киеве показала, что это самый мощный гитарист в истории «Океанов», никогда еще их гитара не звучала так напористо.
Когда выяснилось, что альбом называется «Земля», обложка усеяна зернами, а новый гитарист командирован из Сербии, предвкушались мотивы в духе песни «Дзвони» из альбома Святослава Вакарчука «Вночі». Что-то с этно-уклоном. Отчасти это воплотилось в песне «З нею». Другое заигрывание с географией — восточные мотивы в песне «Караван».
Вакарчук — вообще талантливейший мелодист, и в этом альбоме хватает интересных мелодических решений. Главная проблема — тексты. К примеру, «Стріляй», при всем ее драйве, — случайный генератор назойливых рифм. «Вуаль, диагональ, кришталь, даль». В общем, Стендаль жует миндаль, вокруг — одна печаль. Но даже с такими огрехами, после пресной «Незалежність» и недоразумения «Rendez-Vous» песня «Стріляй» воспринимается на ура.
«Бодегіта» — местный камень преткновения, самый внезапный текст под самую беззаботную мелодию. «Я зайшов у Бодегіту і замовив там мохіто, два мохіто — і між нами буде літо», — таким рифмам и смыслам позавидовал бы Тимати, чики на каблах довольно погрызывают коктейльные трубочки. «Ми не хочем зупинятися, ми будем обійматися», — обилие рифм на глаголы, куда же без них. Хотя даже все это не так странно и плохо, как песня «Надя» из прошлого альбома.
«Пори року» — заигрывание с композиционными приемами Queen. Здесь и характерное фортепиано, и бэки, и разлогое гитарное соло. Под занавес остается минорная, мелодически богатая «Коли навколо ні душі», тоже под фортепиано.
Общее настроение альбома настораживает. Стало слишком много манерности, которой не веришь. Вероятно, у них это называется профессионализмом.
Святослав Вакарчук уделил достаточно внимания форме, но содержание здесь все чаще уступает место пустому звуку. Стоило ли вообще ради этого раскошеливаться на именитого саунд-продюсера и клипмейкеров из Британии? Больше похоже не на погоню за качеством, а на местечковые комплексы, мастерски описанные Старицким больше ста лет тому назад. Ту же «Стріляй» мог бы экранизировать хоть Придувалов, хоть студенты-режиссеры, и не хуже автора клипов Ноэля Галлахера.
Как бы там ни было, «Земля» — это, определенно, лучше и объемнее, чем прошлый альбом «Dolce Vita» (2010). Новый диск насыщен идеями и поисками, пусть даже эти поиски порой не приводят ни к чему хорошему.
Оценка: 5/10
В плейлист: «Стіна», «На небі», «Стріляй».
Бонус. Не удержались, смонтировали пару кубов, как-то само получилось.
Забитые стадионы - вот это рецензия! Зайди на концерт Лободы, где в зале 200 человек сидит )))) Был в Днепре и обязательно поеду в сентябре в Киев.
Абсолютно згодна, що «Вакарчук — вообще талантливейший мелодист, и в этом альбоме хватает интересных мелодических решений», однак дуже хочу очень хочется спростувати лейтмотив вашої статті. У чому конкретно ви не бачите сенсу? Як на мене у фразах типу: «Джульэтта, кажуть що любов уже мина…Хіба б ти мовчала, Джульєтта?» або «Чи вистачить нам сили, зробити так, щоби впала стіна?», чи «Я віддам тобі своє золото, бо воно - обман», достатньо переконливо і популярно викладений зміст. Дуже зрозуміло, що хотів скзати виконавець.
От ви кажете, що «случайный генератор назойливых рифм». Може конкретно ви так чуєте? Так, фразу: «Я заплатив за свій урок» важко зрозуміти, не знаючи якихось біографічних даних автора. Тим не менш «Слова, слова немов вуаль». А хіба ми не використовуємо пафос речей задля прикриття власних вигід, або справжніх бажань? От і отримуємо, що використовуємо слова як вуаль. І в цілому, алегорії та метафори. Зрозуміло, зо багато людей використовують їх або забарвити мовотворчість.
А чого ж ви хотіли? Зробити пісню, і щоб гарно, і щоб просто, і щоб подобалось, і щоб розумів кожен? Такого не буде. Зрозуміло, що треба якось і під ритм підганяти. Підсумовуючи, я вже давно слухаю цю пісню, і «генератора назойливых рифм» там не бачу, думаю багато людей зі мною погодяться.
«пресная «Незалежність». А що ви маєте на увазі? Що конкретно вас не влаштовує?
Шукали сенсу? Тут його як раз дуже і дуже. «Моя субтильна незалежність» - майже як «Пісня про Роланда», де головний герой звертається до свого дюрандалю як до дівчини (ніжно-ніжно). (маленький екскурс до лінгвістики французькою дюрандаль жіночого роду і звучить приблизно «О, моя дюрандаль»). До речі одразу видно, що ви чоловік. Ця пісня торкнулася багатьох жіночих сердець. А також видно, що ви незакоханий чоловік. Бо лейтмотив пісні – жертва чоловіка своєю дорогоцінною незалежністю заради тої, що так кохає – вам не знайома.
«недоразумения «Rendez-Vous». Шановний Сергію, пояснюйтесь чіткіше. З ваших слів, усе скидається на заздрощі. Прокоментувати нічого, бо тут вже зовсім не розумію, що вам не так.
Бодегіта. Абсолютно прекрасно обіграна ідея проведення відпочинку. Чи ви ніколи не славились тим, що перехилили чарочку-другу і зранку опинися в ліжку з незнайомкою? Ви дві фрази з контексту вирвали і зробили висновок. А як же фраза: «Непотрібні ваші бачення на моду й телебачення. Хіба то має значення?» - як на мене цілком виправдана і зрозуміла для наших часів фраза. До речі, дякую за «Надю» переслухала три рази – мені сподобалася.
«Пори року» — заигрывание с композиционными приемами Queen». Мушу погодитися, в деяких моментах схоже на мотиви Queen. Хоча до того, як ви це написали не прислухалася.
«Коли навколо ні душі» як на мене дуже душевна, гарна пісня, у кращих традиціях ОЕ. Ну хоча про неї ви фактично нічого не сказали. Особливо сподобалася фраза «І най чекає цілий світ».
«Стоило ли вообще ради этого раскошеливаться на именитого саунд-продюсера и клипмейкеров из Британии?» - ось ця думка дуже популярна чомусь серед людей. Я б дуже різко і безапеляційно відповіла – так. В Україні, на жаль такого не роблять. Нам ще далеко. А Росії тим паче…. якщо вони колись взагалі зможуть хоч щось нормальне зробити.
«Как бы там ни было, «Земля» — это, определенно, лучше и объемнее, чем прошлый альбом «Dolce Vita» (2010). Новый диск насыщен идеями и поисками, пусть даже эти поиски порой не приводят ни к чему хорошему». Погоджуюся в основній думці, альбом дійсно кращий. Але «Dolce Vita» - дуже гарній альбом. Взяти хоча б «Я так хочу…», або «На лінії вогню». А перегравання української народної пісні «Ой, чий там кінь стоїть» - взагалі поза сумнівом. Починаєш зовсім по іншому сприймати рідний фольклор.
Замість висновку:
Океан Ельзи – неперевершена група, занана далеко поза межами нашої країни. «Земля» - безперечно крок уперед для Святослава Ігоровича. Як завжди не підводить слухачів і робить дійсно якісну музику. Але, як доводить ваша «швальна рецензія», з музикою як із книгами – кожному своє. Стосовно «лейтмотиву» вашої статті – відсутності сенсу у піснях, може ви просто незрозуміли? Передивіться словник, довчіть українську (судячи з мови статті, ви з нею «на ви»), і усе побачите. Як на мене, кожна пісня альбому по-своєму вистрілює і попадає у саме серце. І Святослав Ігорович цікавий людям не милим личком (хоча воно дійсно дуже гарне), не красою гарного торсу (що теж важко заперечувати), а глибоким сенсом, який він вкладає у свої, переповнені художніми засобами й творчою майстерністю, пісні. І особисто моя думка: якщо Святослав Ігорович захоче співати до 100 років, у нього не буде проблем зі слухачами.
1) Бабкін не був у складі О.Е.
2) Іванович, друкарська помилка
а беря во внимание посещаемость этого сайта и количество его фанов в соцсетях, ваш истерический бред вообще выглядит смешно.
а когда подрастете (и если будете читать книги, что вряд ли судя по вашему развитию), тогда сможете без истерик что-то кому-то доказать с аргументированными доводами (простите, что использую незнакомые вам слова).
сразу строите из себя великих критиков,которые сами ничег оне делают!
статья глупая,рецензия слишком уж саркастическая и переоцененная автором!
О.Е. уже классика,которую надо слушать,а не искать изъяны!
скажу одно,зажрались вы люди!
PS: Завоевать популярность это одно, а удержать планку это абсолютно иное. Это всегда больше критики, постоянные сравнение с тем творчеством, с которым они достигли своей известности. ОЕ развиваются, всегда двигаются вперед, не стоят на месте. Да, что-то лучше, что-то хуже... Но ведь когда речь идет о творчестве, какая может быть речь о стабильности...
Драйвер. ДРАЙВЕР! Пхахахахахах!