Дзідзьо збирає у Львові повний стадіон, а на концерти молодих українських гуртів у невеликі клуби приходить лише сотня глядачів. Чому організатори західних фестів не запрошують до України The xx або Arctic Monkeys? Як догодити українським меломанам? Що слухають на Західній Україні? Що робити гуртам-початківцям для здобуття популярності?

У складній, але цікавій темі розбирався Сергій Пішковцій — автор популярного українського блогу Inspired.

Музичний смак — поняття неоднозначне, і якщо в Києві з цим справи йдуть більш-менш непогано, зважаючи на чисельність та різнобарвність населення, то в регіонах все не так оптимістично. Сьогодні я спробую найточніше охарактеризувати стереотипи і смаки, якими огорнута Західна Україна.

Перша і велика ознака нерозвинутого смаку — це надмірна та сліпа любов до всього українського. Ну не можна автоматично прославляти все, що співають українською мовою, лише через цю саму причину! Але ні, тисячі мешканців великих та малих міст ніяк не можуть побачити різницю між хорошою українською музикою та поганою українською музикою. Для них між цими двома поняттями стоїть знак рівності. І саме через це на ринку так багато шлаку, який прекрасно проходить в категорію «це ж українська музика, її треба підтримувати!».

Справді, а як інакше пояснити той факт, що Дзідзьо зібрав на львівському стадіоні «Арена Львів» 20 000+ людей під час сольного виступу цього року? Для тих, хто не в темі — це такий місцевий аналог PSY, лише з накладною бородою і українськими піснями. Для мене ж більш влучною назвою цього напрямку є «рагуль-поп».

Не заперечую: аналогічний натовп, і навіть більший, регулярно збирає «Океан Ельзи». Але в цьому й проблема, що окрім них, схоже, на це ніхто й не здатен. Звісно, українські меломани обожнюють групу, яка вже стала легендарною, але за 10 років хотілось би почути і щось нове.

Тут з’являється і друга проблема: щось нове неможливо почути. Через мою зацікавленість мені пощастило побачити чимало таких процесів в молодих гуртах зсередини. І я розумію, як їм важко: коли майданчиків для виступів на адекватних умовах немає, розповісти про себе, окрім як через Інтернет, неможливо, але найсумніше те, що люди не готові платити живими грошима за нову музику.

В умовах, коли так звані музичні телеканали та радіостанції транслюють відрижки російського попсового мейнстріму, а веб-сайти зосереджені на новинах про новий м’ясний костюм Леді Гаги або інтрижку Каньє Веста — молодим гуртам нема де себе показати. І навіть ті нечисленні виступи та ротації на альтернативних медіа виглядають досить маргінально.

Заради цікавості я спитав у своїх 7 тисяч фоловерів у Твітері, концерт якого виконавця вони відвідали цього року у своєму місті. І, очікувано побачив майже одні й ті самі назви гуртів: «Океан Ельзи», «Один в каное», «Тартак», «Фіолет», «Крихітка», «Валентин Стрикало», Vivienne Mort та інші.

В той час, коли Ані Лорак збирає sold-out на сольному концерті в Ужгороді з цінами на квиток від 500 до 1000 грн. і більше, її менш зірковим колегам доводиться користуватися ціновою вилкою 30/60 грн. Для Києва це просто сміховинна вартість, але так, люди не хочуть платити навіть її. З такою бухгалтерією жоден виступ молодого гурту не буде рентабельним — відмінусуйте вартість оренди, транспорту, звуку — і виконавцям не залишиться нічого в прибуток, а в гіршому випадку — збитки.

Минулого місяця мої друзі з київського гурту «5 Vymir» відіграли 4 концерти в рамках свого першого промо у Луцьку, Львові, Мукачеві та Ужгороді. Відвідуваність залишала бажати кращого: навіть у Львові, який чомусь традиційно вважають культурною столицею, прийшло небагато відвідувачів. Ви можете сказати, що причина — в поганій організації чи відсутності PR заходів, але в цій ситуації я можу впевнено сказати — ні, причина точно не в цьому.

Фестивальні моменти також особливо не тішать. Ті, кому пощастило на власні очі побачити європейські фестивалі, уже не можуть повернутися на будь-який український опен-ейр. І їх можна зрозуміти: закордоном при вартості квитків від 50 євро за три дні можна побачити одразу кілька світових зірок і отримати адекватний сервіс навіть посеред поля.

В той же час, українці скаржаться на високі ціни наших фестивалів. За словами організатора фестивалю «Захід», Якова Матвійчука, привезти в Україну The xx або Arctic Monkeys просто нереально: ви ніколи не вийдете в плюс при таких цінах, не кажучи вже про організаційні моменти (графік таких виконавців розписаний на рік вперед), але, що більш образливо, ці групи не зберуть навіть половину з тієї аудиторії, яку збирає, наприклад, «Океан Ельзи».

Це доводить і фестиваль Stare Misto, який проходить у Львові з 2007 року. Цього року в нього був досить міцний молодіжний лайн-ап на різні смаки: Kaiser Chiefs, Goran Bregovic, IAMX, Archive, «ДДТ», The Subways та інші. Не зважаючи на цей набір та досить демократичну ціну і вдале розташування (майже в центрі Львова на стадіоні), кількість відвідувачів була не надто вражаючою. І це при тому, що багато людей приїхало на Stare Misto з Києва та інших міст!

Зрозуміти примхливу українську публіку, і західну її частину зокрема, важко: вони надзвичайно захоплюються всім, що іменує себе українською музикою, але не готові на 100% підтримувати її грошима. Вони скаржаться, що в Україні неможливо побачити виступів світових зірок, але на практиці реально охочих прийти на такий концерт людей не так вже й багато.

Але особисто для мене найсумнішим фактом є те, що молодим і талановитим виконавцям неможливо щось зробити без суттєвого фінансування. Ринкові правила в цій ситуації варто забути, і діяти виключно з практичних міркувань: шукати партнерів і підтримки, активно просуватися в Інтернеті, і можливо, рано чи пізно ви таки знайдете свою публіку, яка не пошкодує заплатити за вхід на ваш концерт.

Сергій Пішковцій, головний редактор Inspired
Фото: Василь Осадчий, Володимир Шурубура, Дар'я Синельнікова