Олесь Санін — режисер фільму «Поводир», скульптор, музикант. Розповів нам про нову стрічку,  яка сколихнула всю країну, про медитацію, створення музичних інструментів своїми руками та постійний пошук свободи.

Скульптура та музика — це частина моєї внутрішньої майстерні.

Я — Олесь Санін, планета Земля.

В дитинстві мріяв відкривати нові землі та нові світи. Завжди хотів бути кореспондентом та подорожувати світом.

Скульптура та музика — це частина моєї внутрішньої майстерні. Коли трапляються напади самооцінки, я думаю про музичні інструменти, які створюю руками, та повертаюся до моменту самоповаги, пізнання себе. Таким чином я заспокоююсь.

Коли ти працюєш з деревом, ти не можеш йому нічого нав’язати. Все що залишається — просто слухати матеріал, зживатися з ним та відчувати себе.

Ти маєш піймати голос дерева, задля того, щоб воно потім зазвучало та стало музичним інструментом.

Коли ти про щось замислюєшся, окрім самого інструменту, одразу можеш порізатися. Коли знайдеш гармонію в собі, тоді все виходить. До речі, у мене зараз є декілька заготівок інструментів, які чекають, коли я нарешті заспокоюсь.

Перше, що я зробив своїми руками — була скрипка, а потім — колісна ліра, бандура, кобза, торбан. Зараз я завершую точну копію інструменту, на якому колись грав Іван Мазепа. Я хочу не просто змайструвати торбан, а й зіграти на ньому. Мені важливо, щоб сьогодні прозвучала музика того часу українського бароко — музика сподівань і славної історії кохання та зради. Я маю це відчути.

Ти маєш піймати голос дерева, задля того, щоб воно потім зазвучало та стало музичним інструментом. А для цього потрібно знайти місце для душі та резонансу. Душа інструменту — це паличка, яка ставиться між двома деками — дощечками, які резонують.

Зараз церква перетворилась на музей Бога. А він просто живе серед людей — між нами.

Церква останнім часом перетворилась на музей Бога. А він просто живе серед людей — між нами. Я майже щасливий, що я його відчуваю.

Величезне щастя для Михайлівського собору в тому, що у страшну ніч люди пішли саме туди і їм відкрили ворота. Церква, нарешті, повернулась до чеснот, з якими вона має йти до людей, а не гроші за свічки збирати та позолотою вкриватися.

Під час Майдану я працював оператором та знімав відео для іноземних ЗМІ. І от одного дня був момент, коли поруч зі мною розірвалася бомба і чоловіка, який стояв неподалік, осліпило. Я тримав йому очі та вів перед собою аж до Михайлівського собору. Коли ми зайшли усередину, я побачив справжній госпіталь у церкві. Моє взуття стало липнути до підлоги і я навіть подумав, що тут пролили каву з цукром. Але коли я подивився під ноги, зрозумів, що під моїми ногами кров.

Яке б кіно ти не знімав — воно про нас сьогоднішніх. Просто є гра в час та історичні події.

Кіно — це мистецтво достатньо синтетичне та грубе. Ви ж розумієте, що режисер не сам все знімає — він виступає тільки посередником та диригентом оркестру. Звичайно, мені подобається театр з його летючістю. Але для мене так само дуже важливо й те, що лишає по собі сліди.

Яке б кіно ти не знімав — воно про нас сьогоднішніх. Просто є гра в час та історичні події. Мені не важливе кіно, як кіно, мені важливо, щоб воно «сталося» серед нас усіх.

Я буду виходити на професійний ринг, буду отримувати по морді, але все одно буду вставати. Я просто мушу вистояти.

Колись я для себе прийняв рішення, що я ніколи та ні за що не буду жалкувати про те, що я роблю — це найгірше, що може бути для чоловіка, художника та режисера. Не люблю, коли жаліють тебе через те, що ти українець або коли ти знімаєш фільм тільки для свого гуртка чи гетто.

Я буду виходити на професійний ринг, буду отримувати по морді, але все одно буду вставати. Я просто мушу вистояти.

Так дивно, що в мене зараз з’явилось багато друзів, яких я просто раніше не знав досить близько. Я з ними катався на лижах, відправляв своїх дітей з їхніми у школу. А зараз виявилося, що вони займають керівні посади в банках, грають на гітарах, ліплять скульптуру. Раніше вони не хотіли особливо допомагати мені, але після фільму все змінилось. Ось такий дивний світ.

Я постійно живу у пошуку свободи. Світ мене ловить, а я від нього втікаю.

Я постійно живу у пошуку свободи. Світ мене ловить, а я від нього втікаю.

Поки ти не віриш у свої крила, ти ніколи не злетиш. Так, ти будеш усім розповідати, що все добре, гарно розганятися, але нічого не вийде.

Поки продюсери картини «Плем’я» не почали звинувачувати нас в корупції, все було добре. Мені дзвонили, погрожували і просили, щоб я відмовився — від чого? Від номінації на «Оскар» та віри сотень людей в цю історію? Я ніколи не відмовлюсь від такого шансу. Я навіть не знаю, за що я маю виправдовуватись.

В Україні кіно майже повністю залежне від фінансування держави. На жаль у нас немає інших шляхів, окрім надії на державні кошти. Ви ж розумієте, що я ніколи не знайду мецената, який погодиться дати нам суму в два-три мільйони доларів.

Кіно — це ярмарка розваг. Тому я довго шукав форму, у якій зможу подати ідею свого фільму. Я прекрасно розумів, що просто зняти картину — недостатньо. Вона має існувати в конкурентному середовищі. Для мене важливо, щоб люди прийшли в кінозал та проголосували ногами, квитками, грошима. Це все комерція.

Люди незрячі постійно живуть у серці з Богом, тому що більш сподіватися ні на кого.

Люди незрячі постійно живуть у серці з Богом, тому що більш сподіватися ні на кого. Вони легко можуть втратити орієнтацію в просторі, коли несподівано може зникнути палиця. Незрячі дуже бояться води — у них є страх втратити дно. Тому сцена у фільмі «Поводир», коли пропала Орися в озері — це дійсно сильний розпач та страх для Івана.

Туман у фільмі — це рівність між зрячими та незрячими. Ми всі стаємо сліпими, коли перед очима нічого не бачимо та в цьому ми однакові.

Найголовніше для мене — це люди та історії, які мають по собі залишити слід.

Для мене не важливе звання режисера або самого головного на майданчику. Мені все одно на олімпійські змагання та ногороди. Я вважаю їх безглуздими. Все, що для мене має значення — це люди та історії, які мають по собі залишити слід.

Фразу «Квіти мають очі» написав я. Колись я познайомився зі сліпим лірником Іваном Васюком, який кожен ранок вставав на світанку та повертався до сонця. Йому здавалося, що в момент, коли встає сонце, він його бачить, як і квіти, які повертаються до світла.

У останній сцені фільму «Поводир» сліпих кобзарів везуть на смерть у маленькому вагоні промислового поїзда, як худобу. Наша знімальна група попросила їх заспівати щось, задля того, щоб показати свій протест. Та коли ми почули їх спів, з наших очей покотилися сльози.

Ми розуміли, що хлопці — це не актори, вони дійсно сліпі люди, які прийшли розказати всім через нас історію про своїх братів, яких колись знищили, про власную самоповагу, про незламність духу нашого народу. Для мене це головна сцена фільму.

Катерина Гриценко
Фото: Дмитро Куницький