Олексій Малицький — один із засновників бренду Sammy Icon, Clan-P та інших проектів — про життя молодого українського підприємця в кризу та про те, чому в Україні соромно бути стартапером.

Олексій слухає Onuka та Івана Дорна, читає бізнес-літературу та полюбляє дивитися фільми братів Коенів.

Мені подобається запускати історії, створювати бізнес та тішити людей новими відкриттями.

Якщо описати себе одним реченням, тоді я — це мистецтво в плані бізнесу. Коли виступаю на лекціях і мене запитують, як вас підписати — я дійсно не знаю. Останнє, що придумав — бренд-продюсер. Мені подобається запускати історії, створювати бізнес та тішити людей новими відкриттями.

Я — як художник, який малює картину та передає її в руки іншим, задля того, щоб презентувати її на різних виставках та в галереях, але це все — тільки у підприємництві.

В Україні до стартаперів ставляться, як до «прокажених» — їх постійно беруть на сміх. Наша ж історія бізнесу — це навпаки приклад для наслідування. Ми почали проект з нуля та реалізували його як найякісніше.

Стартапери — це люди, які прагнуть швидкого успіху, якого просто неможливо досягти без продуманих кроків. Якщо ти маєш на меті зберегти честь, гідність та людське обличчя, не брати хабарів та будувати бізнес прозоро — тоді ти будеш розвивати свій бренд, крокуючи повільно. Та чомусь всі починають з неймовірних інвестицій, а потім не розуміють, що з ними робити. Адже український ринок не завжди забезпечує достатній обіг товару.

В чому секрет нашого успіху? А в тому, що якщо інші занадто оптимістично розраховують на певний результат, ми, навпаки, — песимістично.

В чому секрет нашого успіху? А в тому, що якщо інші занадто оптимістично розраховують на певний результат, ми, навпаки, — песимістично. І коли виходить щось краще, ніж ми собі уявляли, ми розуміємо, що такий продукт має право на життя.

Люди зазвичай не рахують, скільки у компанії є потенційних клієнтів. Але це дуже важливо для нового бізнесу. Адже вірний початок, прорахунок, презентація — це і є успішний бізнес.

Я підприємець у четвертому поколінні. Брат мого прадіда мав магазин у Самборі. Мій дід ще при комунізмі водив худобу на убій — це також було, свого роду, підприємством. Мій батько і сьогодні займається торгівлею.

Я з дитинства постійно щось продавав — здавав свій велосипед за наклейки, розмальовував зошити за незначні гонорари та вирішував за однокласників контрольні.

Я з дитинства постійно щось продавав — здавав свій велосипед за наклейки, розмальовував зошити за незначні гонорари та вирішував за однокласників контрольні.

В певний момент я прочитав дві книжки — Євгена Чічваркіна «Чічваркін Є... Геній» та Річарда Бренсона «До біса все! Берись і роби». Коли я прочитав їх, зрозумів, що автори нічим від мене не відрізняються. Чомусь всі вважають, що успішні люди — надзвичайні та унікальні. А насправді вони такі самі, як ми. Просто більше експериментують, стараються, не бояться досягати чогось більшого — може не одразу, а через три-пять років, маленькими кроками.

У мене є свій космос, в якому я живу. Окрім мене в ньому живуть Чічваркін та Бренсон — мої кумири. Коли я вчився в університеті та сумнівався в певних проектах, я думками радився з ними зі словами: «Чуваки, це взагалі варто робити?». Сьогодні я розумію, що я просто скидав на них відповідальність та приймав певні рішення. Такий психологічний прийом, свого часу, дуже допоміг мені наважатися на щось більше.

Одним з цих проектів була соціальна ініціатива «Усміхнись, Україно».  Ми створили позитивну рекламу в метро, яка мала на меті розвиток людей та підняття настрою.

Із мого рідного Дрогобича я приїхав у Київ з купою комплексів. Я думав, що недостатньо красивий, що у мене немає грошей, що не вмію розмовляти з дівчатами і таке інше. Через деякий час я вирішив всі ці комплекси закривати за допомогою нової роботи. Так, наприклад, я дуже хотів піти на тренінг особистого розвитку, який коштував тисячу євро. У мене таких грошей не було, тому я просто влаштувався на роботу в компанію, яка організовувала цей тренінг. І послухав набагато більше тренінгів безкоштовно. Задля легкого спілкування з незнайомими, я працював у прямих продажах і так далі.

У мене є свій космос, в якому я живу. Окрім мене в ньому живуть Чічваркін та Бренсон — мої кумири.

Нещодавно наш бренд кольорових шкарпеток Sammy Icon презентувався на одній з найбільших виставок одягу у Європі, яка проходила у Флоренції. Так от ми були єдиним українським брендом, єдиним! А ми би хотіли, щоб окрім нас було ще, як мінімум двадцять-сорок брендів з України. Все це говорить про те, що у нашій країні складно знайти новий досвід, тому ми виходимо на міжнародний ринок і кожного разу відкриваємо першими нові двері. Це одночасно наше ярмо і наше досягнення — бути новаторами в Україні.

Україна — це в певній мірі «колгосп», з усіма клієнтами готовими, для твого нового продукту, можна буквально познайомитись наживо та просто додати їх у Facebook.

Як ми створили бренд різнокольорових шкарпеток? В якийсь момент я прокинувся і чітко зрозумів, що більше не хочу носити чорні шкарпетки, а хочу тільки різнокольорові. В магазинах я такі не знайшов, тому вирішив створити їх самостійно. Сьогодні Sammy Icon — це задоволення, комфорт. Все це змінює твій настрій, адже ми живем, щоб просто бути щасливими.

Україна повинна не заважати бізнесу. Кожен раз, коли я чую, як люди жаліються через те, що країна їм не допомагає, я розумію, що такі люди трошки живуть «совком». Країна не повинна допомагати, вона має просто бути осторонь.

Україна — це в певній мірі «колгосп», з усіма клієнтами готовими, для твого нового продукту, можна буквально познайомитись наживо та просто додати їх у Facebook.

Сьогодні у тренді патріотизм. Але треба розуміти, що тренд проходить, а культура патріотизму залишається. Носити футболку з гербом — майже моветон. Молодь проти мейнстріму.

Made in Ukraine — це лише восьма історія вашого бренду. В першу чергу, треба думати, як саме бренд себе подає, яка його історія та клієнти, який досвід, якість, географія продажів і таке інше. І тільки після всього можно писати, що ви — український бренд. Не потрібно купляти українське тільки через те, що це «своїх». Адже ви можете просто розчаруватися.

Я колись чув, що успіх складається з поїдання маленьких антилоп. Ти просто ділиш свою мрію на маленькі кроки та намагаєшся досягнути задуманного. Ти розщеплюєш нереальний успіх на реальні речі. Саме цим я останнім часом і займаюся.

У мене в офісі всі стіни розписані фразами і одна з моїх улюблених — цитата Євгенія Черняка «Не розмінюйтесь на стометрівку, біжіть одразу сорок два кілометри». Тобто, якщо ти мрієш піти далеко, твій шлях буде ще більш цікавим. Шлях до мрії має бути поступовим, але мрії мають бути нереальними.

Колись я випадково поїхав до Америки через Work&Travel. Мені було 18 років, я був зовсім один, через океан від України. В якийсь момент я зрозумів, що залежу тільки від себе — я міг орендувати житло, забезпечувати себе, купувати щось для себе. Я осягнув, хто я є насправді — і це дуже круто.

Якщо в мене щось не виходить, значить я завтра спробую знову.

Мені дуже подобається ONUKA, група Mgzavrebi та Іван Дорн.

Я був на концерті Івана в Києві та зрозумів, що я майже єдиний хлопець, який знає всі слова його пісень. Ви знаєте, мені подобається його харизма та спражність, хоча співає він не супер і сам це визнає. На своєму концерті він так і сказав: «Я не буду вас поважати, якщо ви скажете мені, що я класно співаю, але буду любити, якщо скажете, що круто танцюю». Така відвертість підкуповує.

Через місяць їду у Будапешт на фестиваль Sziget. Думаю, що там буде досить цікаво.

Шлях до мрії має бути поступовим, але мрії мають бути нереальними.

Я не люблю жахіття, тому якщо дівчина мене запросить на фільм жахів, це буде наша остання зустріч.

За одну ніч я подивився всі три частини фільму «Хрещений батько». І всім раджу.

Перший фільм, який я «включив» в цьому році і який мене дуже зарядив — «У пошуках Цукрової Людини». Крутий та позитивний фільм.

Зараз продивляюсь всі фільми братів Коенів.

«Думками навиворіт» — офігенний мультик.

Люблю читати книжки про людей, які досягли своїх мрій.

Раджу придбати книгу «Патагонія» Івона Шуінара. Після прочитання  я замислився над тим, що ми живемо, працюємо і нічого не віддаємо природі. Тому зараз ми плануємо віддавати 1% прибутку від продажу бренду «5000 Миль».

Звучить вельми мажорно, але мене дуже вразило Сен-Тропе. Так сталося, що я деякий час гуляв по місту один, знайшов берег моря та виліз на камінь. Я багато про що думав та насолоджувався своєю самотністю. Після моїх роздумів, мене облила хвиля з голови до ніг, а я просто усміхнувся та пішов повністю мокрий у ресторан до друзів.

Також я люблю Амстердам, Берлін та всю Америку.

Зараз розробляємо три нових проекти. Велика мета — це змінити Україну настільки, шоб викладач з Дрогобича міг поїхати раз на рік в Амстердам на відпочинок, і щоб такий досвід був абсолютно звичним для нашої країни.

Також я хочу, щоб слова «сервіс», «якість» та «дизайн» були синонімами до «Made in Ukraine». Я вважаю, що ці слова можуть позитивно вплинути на розвиток нашої держави. Адже саме такими категоріями треба мислити.

Катерина Гриценко
Фото: Дмитро Куницький