Михайло Іллєнко — український режисер. Автор фільмів «Фучжоу», «Той, хто пройшов крізь вогонь» та інших. Лауреат премії України імені О. Довженка, організатор фестивалю «Відкрита ніч». Розповів нам, чому в Україні немає прибуткового кіно та наскільки розвиток культури залежить від прийнятих законів.

У вільний від роботи час подорожує на яхті Дніпром і далі (за Гібралтаром наліво).

Присвячуємо цей випуск рубрики «Open People» Дню Незалежності України та віримо у майбутнє вітчизняної культури.

Перший фільм для кожної людини — нервовий шок. Важко все пригадати та систематизувати. Це як перший раз закохатися — суцільна біда. Мій перший фільм — дипломна робота про народних майстрів гончарства всесвітнього значення. Роботу захистив на «4». В ті часи ставили «відмінно» тим, хто прославляв комуністичну партію. Мова поетичного кіно завжди була в конфлікті з радянською протокольною мовою соцреалізму.

У нас постійно збільшується кількість міжнародних фестивалів, які працюють за схемою: «Якщо режисер приїхав з Гондурасу, ми якось трошки посунемо своїх і вшануємо гостей». Це така хвороблива, провінційна гостинність. Так само і з нагородами: «Люди ж їхали. Як ми можемо залишити їх без призів?». Я бачив багато хороших студентських фільмів, який так і залишився «стояти в коридорі разом з режисером».

Саме тому ми організували фестиваль «Відкрита ніч», де свої оцінюють своїх. Це, здається, єдиний неміжнародний фестиваль. Ми хочемо подивитись на українські таланти, можливо, порадити щось, почути їх. Наша ціль — дати шанс своїм. Оцінює кіно досить поважне журі, в складі якого бували Ліна Костенко, Олег Скрипка, Юрій Андрухович, Юрій Іллєнко та інші лідери. 

У нас теза проста: «Українського кіно немає, до того ж воно погане». Я хочу змінити цю ситацію.

Зараз можна зняти фільм за таких умов: половина державного фінансування, а половина — інвестора. Але сьогодні не має реально дійових законів, які б надали шанс бути «на рівних» з іноземними фільмами у кінопрокаті. Ми фільм можемо зняти, але важливо, щоб його побачили.

Сьогодні діалог режисера з інвестором виглядає приблизно так. Інвестор: «Я подивився ваш фільм “Фучжоу”. А скільки грошей він коштував і скільки повернув?». Я кажу, що фільм дорогий, але не повернув жодної копійки, тому що не був на жодному сеансі в жодному кінотеатрі України. І він мені: «Дуже приємно було познайомитися. Хай вам щастить». Ось так і живемо.

В інших державах телебачення відраховує гроші за рекламу в своїх рекламних паузах. У них фільми використовують, як нічий паркан для розклеювання реклами. Як не дивно, але цих надхождень вистачає на те, щоб знімати наступне кіно. У нас цього немає. Ця хронічна відсутність фінансового кровообігу, а також недостатність кіноекранів, які наперед розписані за американськими фільмами, і жоден фільм в Україні поки що, за нових часів, не повернув гроші. «Той, хто пройшов крізь вогонь» також не повернув, хоча вийшов на рекордні показники серед фільмів, зроблених на українські гроші без іноземного капіталу.

Богдан Ступка був унікальною особою. Це той випадок, коли професія створена для людини, а не навпаки. Він знімався у «Фучжоу». До речі, тексти знав завжди. Це дивувало.

Як я уявляю собі сучасного режисера? Це людина, яка сидить в режисерському кріслі, в одній руці банка пива, у іншій — сигарета, а на очах темні окуляри. У мене цього всього немає. Хоча режисерське крісло мені подарували, але я ніяк не можу всидіти — ніколи, доводиться багато бігати.

Українське кіно має дуже великий потенціал. Не думаю, що він принципово відрізняється від інших країн. Але кому треба вкладати гроші і викидати їх? Потрібні дієві закони, які б захищали вітчизняного виробника.

Фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» прорвав блокаду до глядача. Як це сталося? Ми просто порушили стереотип депресивного кіногероя, який набрид глядачу. Ми знімали кіно за схемою: «Ми, для нас, про себе» і відмовились від українського націонал-депресивного стандарту.

Фільм «Толока», який я зараз знімаю, народився ще у 1967 році. Тоді в мене виникла ідея, і я почав її пропонувати, але тільки зараз зміг реалізувати. Сценарій картини — це вірш Тараса Шевченка. Закодовано у його словах багато. Ми дуже хочемо повернути зацікавленність до творчості Шевченка і з боку тих, хто прізвище Шевченко пов’язує тільки з футболом.

Коли я знімаю фільм, у мене з’являється тунельний зір. Є мета, і я настільки поринаю у зйомки, що нічого не тямлю у реальності.

Всі фільми, які я зняв, хочу перезняти.

Я рушив у навколосвітню подорож стерновим на яхті «Купава», коли зйомки фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь» зупинились. Спромігся на це тому, що заманулося зайти в Антарктиду і зняти епізод для фільму. Але, на жаль, не встигли потрапити у сезон. Ми прийшли в Аргентину у травні, а саме в цей час Антарктида для вітрильників закрита — дуже холодно. Тому ми зняли один кадр в Андах. З нього починається фільм. Капітан «Купави» Юрій Бондар і команда (Андрій Зубенко і Валерій Деймонтович) були знімальною групою, я дублював головного героя.  

Океан — це найбільший храм, в якому мені довелося побувати. Там дуже близько до Бога.

В грудні у Чорному морі, щойно вийшли у нейтральні води, потрапили у шторм. Він тривав три доби. Нас разів два поклало щоглою на воду. Ми були, як у пральній машині — гречана каша разом з водою, інструментами, одягом.

Слухаю Фому, Скрипку. На концертах буваю дуже рідко. Останній раз був на «Братах Гадюкіних». А так, загалом, моя музика — це фольклор в різних версіях.

Дуже люблю грузинського режисера — Отара Іоселіані. Особливо його фільм «Жив співучий дрізд».

Люблю фільми Кустуриці. Пам’ятаю, якось включив телевізор і побачив дивний фільм. Він мене так захопив, що я забув дихати. У мене було таке щасливе враження, що з’явився новий родич. Улюблені фільми — «Чорна кішка, білий кіт» та «Андеграунд».

Читав запоєм дуже багато, але дуже давно. Зараз з книгами проводжу мало часу.

В основному читаю сучасну українську літературу — Забужко, Капранових. 

Дуже хороший письменник Євген Гуцало. Читайте вірші Ліни Костенко, Стуса. Я не думаю, що цим переліком когось здивую, але дуже раджу їх перечитувати.

У навколосвітній подорожі ми проходили Турцію, Грецію, Італію, Іспанію, Канари, Острови Зеленого Мису. Але більш за все мене вразило Ріо-де-Жанейро. До речі, всі стереотипи про білі штани — це такий традиційний жарт. Справа не в штанах, а в тонусі. Там розкішне місто, яке Бог обдарував океаном і горами. Виходиш на вулицю — і хіба не всі вітаються до тебе. Без слів, єдиним універсальним жестом. Такий обмін перетворює всіх на якусь родину. У нас все навпаки. Особливо зранку всі дуже похмурі. Треба б запозичити таку звичку у них.

Планую дозняти фільм «Толока» до березня 2014 року. Трошки менше половини вже відзнято.

Катерина Гриценко
Фото: Дмитро Куницький