Катерина Ботанова — директор CSM (Фундації Центр Cучасного Мистецтва). Розповіла, чому в Україні не розуміють сучасне мистецтво. Пережила синдром Стендаля в Берліні, коли побачила голову Нефертіті.

Слухає джаз, росла на The Beatles та Ел Ді Меолі, читає соціолога Зігмунта Баумана та історика Тімоті Снайдера.

Чи готові українці сприймати сучасне мистецтво? Це питання з серії: «Чи готові ви з’їсти тушковану чупакабру?». Не можна ставити людям питання, на яке в них немає відповіді тому, що бракує ресурсів, де б вони могли про це дізнатись.

Сучасне візуальне мистецтво потребує часу, бажання дізнатися щось нове та хорошої гуманітарної бази. Але це не означає, що людина, яка не прочитала сто тисяч книг, не має шансу зрозуміти сучасне мистецтво. Це сфера, де потрібно думати та бути готовим наражатися на непорозуміння та долати його.

Вчора читала в The Guardian інтерв’ю, яке вийшло посмертно з сучасним британським письменником — Ієном Бенксом. Він говорить про те, що від письменників завжди очікують пояснення реальності. Але це неможливо, тому що реальність у принципі ірраціональна. Так і з мистецтвом.

Кожна виставка — це певна історія. Цікавіше й простіше сприймати мистецтво, якщо спробувати цю історію “прочитати”. У цьому можуть допомогти додатові тексти, які часто супроводжують виставки сьогодні.

В Україні вже кілька років існує організація «Культурний проект», яка має різні освітні програми з мистецтва. Дуже цікава і корисна штука.

Я часто захоплююсь мистецтвом. В минулому році я цілий день провела в музеї Метрополітан в Нью-Йорку, повільно ходила залами з давнім мистецтвом Близького Сходу та Центральної Азії. Це було просто неймовірно.

Не чула раніше про синдром Стендаля. Але щось подібне відчула кілька років тому в Берліні у Neues Museum — саме там знаходиться найвідоміший бюст Нефертіті. Ти проходиш залами з єгипетською пластикою, заходиш до зали, де на високих колонах виставлено багато інших бюстів Нефертіті. А тоді потрапляєш до напівтемної круглої зали, де посередині стоїть вона — магічна й неймовірно красива.

В Україні є багато галерей, але мало просторів, де художники можуть виставляти свої некомерційні роботи. Тому, зокрема, знову почали з’являтись квартирники. Це своєрідна альтернатива контролю приватного капіталу над сучасним мистецтвом.

В Україні переважно купується живопис. Він гарно вішається на стіну і пасує до диванів або шпалер. Це дуже утилітарне ставлення до мистецтва. Аби його змінити, потрібна освіта. А головне — розуміння цінності гуманітарного знання і мистецтва, яке важко виміряти в прибутках, чи ВВП.

Якщо політика нашої держави не зміниться, нас чекає гуманітарна катастрофа. Цінність гуманітарного знання і мистецтва встановлюються суспільним консенсусом. Це спільне розуміння того, що вчити дітей читати, писати, малювати, слухати музику, грати на музичних інструментах, розуміти візуальне мистецтво — важливо. Тому що це вчить їх думати і відчувати, тобто бути людьми. А крім того, генії народжуються рідко. Але навіть геніям потрібна освіта.

У мене немає колекції, але є кілька подарованих робіт — Алевтини Кахідзе, Олени Турянської, Анатолія Бєлова, Саші Прахової.

Художником в Україні бути непросто. Як і будь-яка людина, ти мусиш їсти, десь жити, мати родину. Тобто заробляти гроші, що особливо для молодих дуже складно.

Випускники художніх академій сьогодні — найтрагічніше, що можна собі уявити, повна катастрофа. Студенти, виходячи після університетів, взагалі не розуміють, на якому вони світі. Вони п’ять років проживають у минулому, роках у 80-х минулого століття. А тоді раптом потрапляють в реальний світ. Це дуже жорстока машина часу.

Як член відбіркової комісії цьогорічної Премії PinchukArtCentre мусила передивитись понад 900 заявок. Ну дуже багато у нас молодих художників. Відсотків 90 точно не розуміють куди і чому вони подаються. Є цікаві, гарно зроблені роботи для себе, душі, друзів. Їх треба дарувати друзям, а не на премію подавати.

Моя основна музика — джаз. На роботі слухаю джазові радіо. В дорозі – Маркуса Міллера, Даяну Кролл, Еллу Фіцджеральд, Майлза Дейвіса.

З нещодавних приємностей — останній альбом Daft Punk, який дуже здивував, і Pepe Deluxe, який тішить мене вже кілька місяців.

Моя сльозова точка — в музиці. З музикою я із задоволенням плачу. Щойно повернулась з Alfa  Jazz Fest у Львові. Класний фестиваль. Відкрила для себе Авішая Коена. Приємно було послухати варіації на тему The Beatles у виконанні Ела Ді Меоли, бо і “Бітли”, і Ел Ді Меола — музика з моїх шкільних років.

Найвищими точками, звісно, були Чарлі Хейден — жива історія джазу — і Боббі Макферрін. Макферрін ще й найулюбленіший співак мого сина. Побачити та почути його наживо — це щось неймовірне. Він такий шаман!

З фільмами в мене взагалі повна катастрофа — не вистачає на них часу.

Я можу ввечері дивитися старі серіали для того, щоб вибити себе з робочого режиму. Наприклад, «Шерлок» чи «Абатство Даунтон». Дуже люблю серіали BBC. Вміють вони робити просте, але якісне кіно.

Нещодавно прочитала перший роман Оксани Форостини «Duty Free». Дуже давно нічого не читала з української літератури, тому що відкривала і закривала — не подобалось. А Оксану прочитала від початку і до кінця. Це дуже цікавий дебют.

Зараз повільно читаю Любка Дереша «Голова Якова».  Хотілось би багато чого порадити саме з української літератури, але якось тяжко останнім часом у нас з книжками.

Стосиком поруч з диваном лежать «Криваві землі» Тімоті Снайдера, «Культура як практика» Зигмунта Баумана, «Агорафобія» Пйотра Пйотровського, «Радіус нуля. Антологія білоруського мистецтва 2000-х». В кіндлі — Стіг Ларссон, Януш Вішневський, Кадзо Ісігуро.

Багато їжджу, але ніколи не була в Центральній Азії та на Близькому Сході. Думаю там просто неймовірний, паралельний світ.

Скоро знов буду в Нью-Йорку, одне з найулюбленіших міст. Обожнюю Берлін.  Це місто з сильною внутрішньою енергією.

Велика мрія — зібрати кошти для нашого журналу про сучасну культуру «Коридор». Ми щойно почали краудфандингову кампанію на платформі «Спільнокошт». Всі можуть долучитись.

З листопада цього року ми розпочнемо школу культурної критики. Хотілось би мріяти і вірити, що після пілотного року цей проект буде жити далі.

Катерина Гриценко
Фото: Дмитро Куницький