Як пройшов великий клубний концерт живих легенд української сцени Тараса Чубая та гурт «Плач Єремії» — дізнаєтесь зі світу на Open.ua.

Хто хоч раз в житті не намагався наспівувати відому пісню «Вона…», яка завжди актуальна й дорога. Серед українських хітів цей твір стоїть для мене на ряду з івасюківською «Червоною рутою», яку на днях гарно співали перед концертом юні фани гурту The 1975.

Але зараз не про це. Чим запам’ятався вечір п’ятниці в одному зі столичних концертних майданчиків? Добре заповненим столичним Caribbean club представниками різних поколінь, які зростали на музиці «ПЄ», що витримана роками, немов пляшка духмяного багаторічного вина, яка приємно смакує наповнює та зігріває з середини теплим світлим смутком. Багаторічний досвід учасників колективу відчувався у кожній відточеній ноті + сильний,  що називається «з нервом» голос Тараса Чубая = ФІРМА!

З перших акордів «Коли до губ твоїх...» зал радісно здригався, адже розумів, що наступні 5 хвилини ловитиме світлі флешбеки і найприємніші асоціації з минулого. «Я не дуже люблю писати нові пісні, бо який сенс писати нові, де не все “насєлєнія” вивчило старі» — кращого вступу до нової пісні «Плачу» на вірші Івана Франка і не придумаєш.

З кожною піснею музиканти підтверджували статус справжніх корифеїв української рок-музики, прикладу для наслідування молодим гуртам, що не вдаючись до шароварщини, творять український, такий потрібний продукт. Самоіронія Тараса між піснями так вміло та легко долала відстань між сценою та залом і, не дивлячись на численну аудиторію, створювала атмосферу квартирника однієї музичної родини.

За досить велику кількість пісень на вірші різних українських поетів можна було б дорікнути гурт, але живе виконання важливих пісень навпаки лише викликало бажання перечитати Юрія Андруховича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Олега Лишега, Івана МалкОвича та багатьох інших наших геніїв пера, тому лише подяка співцям!

Окремо хочеться відзначити космічні соло на клавішних Юрка Дуди, які іноді нагадували пост-рокові концерти, та соло на гітарі Тараса Чубая. Суміш з етнічних мелодій та тяжких рифів вдало поєднувалося в звучанні, наприклад, пісні «Із Янголом На Плечі».

Не обійшлося в той вечір викриків з проханням заграти ту саму пісню («Вона»),  але у відповідь лише «концерт на замовлення вам дорого обійдеться». В очікуванні головного хіта можна було помедитувати, уявляючи себе пролітаючим поміж хмар десь в горах під пісню «Хата моя».

Білий танець та хоровий спів «Ти втретє цього літа зіцвітеш» єднав людей в залі та змушував невимушено посміхатися і зачаровано споглядати на сцену. І хоч на сцені — 4 чоловіка, але в якийсь момент нарешті з’явилася така довгоочікувана «Вона», пісня, яка дасть бій в будь-якому караоке барі всіляким «рюмкамводкінастолє».

«Повільний осінній рок» («О, троянди») виявляється не таким вже повільним, а драйвовим поєднанням рок-н-ролу та хардроку. Гурт партиназанськими піснями «Гей гу» та «Лента за лентою» остаточно вивів з меланхолійного настрою після пісні «Вона» і змусив танцювати та стрибати у фан-зоні й навіть за столиками.

«На біс» виконали безсмертний хіт Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори» у власній інтерпритації,  що було справжньою стиглою соковитою вишнею на торті. Наступного року гурт святкуватиме 30-річчя, обіцяє закінчити роботу над новим альбомом. Сподіваюсь відсвяткують як мінімум в «Палаці Україна», бо легенди точно цього заслуговують.

В’ячеслав Цвігуненко
Фото: Олександр Яловега