Сашко Положинский («Тартак»): «Ранкова смс-ка викликала сумну усмішку—- мовляв, є ж, певною мірою щасливі, люди, які у вирі роботи та інших життєвих подій дізнаються про погані новини з запізненням майже на тиждень. “Ти про Андрія чув? Це правда, чи є надія на фейк", — я ж думав, це про Андрія Лободу з “Хорти”, який помер минулого вівторка. Про всяк випадок, перепитав. Виявилося, це про Кузьму — Андрія Кузьменка зі “Скрябіна”.

Доволі часто за останні кілька років у різних публічних розмовах мені доводилося наголошувати на тому, що зараз кожен концерт українського артиста чи колективу може виявитися останнім. Думаю, більшість людей такі слова сприймали з іронією — о, Положинський знову плачеться, знову ниє, знову всім незадоволений, б'є на жалість, нарікає, скаржиться. А я просто реально дивлюся на стан речей — “практикуючих” українських артистів стає все менше, виживати їм все важче, молодим пробиватися ще складніше, розпадаються, затихають, помирають, гинуть.

Сьогодні я відмовляюся від інтерв'ю та коментарів — я не настільки близьким другом Андрія був, щоб мати право фігурувати в телевізійних сюжетах, як друг і колега. Колега — так, друг — ні. Можливо, просто тому, що рідко бачилися і не мали нагоди справді здружитися, можливо тому, що наші ритми та стилі життя мало в чому співпадали чи зближувалися. Та все ж я вирішив написати все це тут, бо, можливо, написане мною, виявиться для когось важливим. Чи цікавим.

З Кузьмою я познайомився в далекому 1995-му. “Тартака” тоді ще не було, Андрій давав інтерв'ю на радіо “Луцьк”, де я вів одну з програм, тож познайомився він зі мною, як просто з хлопцем, який також щось робить на цьому радіо. З того часу нам не довелося знайомитися вдруге — він завжди мене впізнавав, хоч бачилися ми доволі рідко, й, переважно, випадково. Це вже потім, значно пізніше, ми мали в телефонах номери одне одного і я міг в будь-який час подзвонити йому, вели разом “ДСП-шоу” на “Європі Плюс”, грали в одній команді у “Що? Де? Коли?”, знімали кліпи на фоні однієї стіни, їздили на його “Секвої” на концерт “Відчинилося Життя” до Львова, слухали й обговорювали нові пісні одне одного, їли зупу в нього вдома, виступали на одній сцені й співали разом “Нікому То Не Треба”.

Є багато людей, які знають Андрія довше, краще, ближче. Я, за 20 років знайомства, не увійшов у коло його близьких друзів, але й ніколи не мав з ним жодного конфлікту чи непорозуміння. В часи чи моменти, коли Кузьму лаяли, поливали, обговорювали чи й проклинали, я завжди говорив, що ставлюся до нього з повагою, нічого поганого про нього сказати не можу, а якщо він щось зробив чи сказав таке, що комусь чи багатьом не подобається, то це ніяк не впливає на моє до нього ставлення. І так воно було насправді.

З Кузьмою я міг порадитися з будь-якого питання. Він завжди готовий був дати мені пораду, прояснити заплутану ситуацію, поділитися інформацією, хоч це й, можливо, не відповідало його власним інтересам. Завжди готовий допомогти, підказати, підтримати. Завжди готовий взяти участь у добрій справі чи творчій авантюрі.

Мабуть, жодна наша зустріч не обійшлася без свіженького анекдотика від Кузьми, який потім робив мене тимчасовим героєм вечора чи зіркою компанії. Де він їх знаходив — поняття не маю, але я завжди реготав сам і неодноразово смішив інших, переказуючи їх. При цьому, переповідаючи, використовував і його прийомчики, бо Кузьма був майстром розповідати — легко, просто, смішно.

Безмежно креативний. Вигадував якісь приколи, сам їх розвивав, інколи, доводячи мало не до абсурду. Своїм сміхом та ентузіазмом заражав і заряджав інших. Любив “пошлятинку”, інколи дещо перегинав палку, але робив це з такою дитячою безпосередністю, що це не викликало огиди чи несприйняття, а лише веселило. Міг закцентувати загальну вагу на пікантних особливостях словосполучення “її батько”, знаходив смішне у вставлянні “та її” між іменем і прізвищем Алли Кудлай та спокушав десятки людей продовжувати схожу тему з іменами інших відомих людей — так з'являлися “Тарас та його Чубай”, “Степан та його Гіга”, “Алла та її Пугачова”.

Кузьма безмежно любив музику. Знав і мав її дуже багато, щедро цим ділився, записуючи свої улюблені треки на диски друзів чи зливаючи гігабайтами їм на флешки. Якщо вам потрібно було знайти якийсь трек чи альбом з “нью вейву” 80-х — варто було пошуки починати з Кузьми, бо на ньому вони мали всі шанси одразу й успішно завершитися.

Про музику самого Андрія не писатиму нічого. Майже нічого. Його пісні треба слухати, а не обговорювати. Не всі з них я чув, не всі з них мені подобаються. Зрештою, він і сам якось мені сказав, що найбільше схвальних відгуків було після виходу пісні “Люди Як Кораблі”, але найбільше концертів з'явилося після “Хлопців-олігархів”. Кожний сам вибере, які пісні йому сподобаються більше, які будуть йому ближчими, які увійдуть до власного плейлиста. В моєму точно будуть “Птахи”, “Шось Зимно”, “Нікому То Не Треба”, “Зламані Крила”, “Люди Як Кораблі”, “Старі Фотографії”, “Лист До Друга”.

Кілька слів про Кузьму і мій рідний Луцьк. Саме там ми познайомилися 20 років тому, саме там востаннє спілкувалися минулого літа, саме там, на фестивалі “Бандерштат-2014”, як виявилося, я востаннє почув і побачив його на сцені. Якось давно, десь, приблизно, в 95-96-му, “Скрябін” виступав у луцькому драмтеатрі в якійсь солянці. Працювали “під фанеру”, у Кузьми був шнуровий мікрофон і під час однієї з пісень, саме в розпал активного імітування співу, шнур раптом відпав від мікрофону. Пізніше, коли ми якось обговорювали цей випадок, Кузьма зізнався мені: “Санька, я другого такого позору в житті не переживав! Після того я більше ніде ніколи не виступав під фанеру!”.

Ще кілька слів про “знаки”. Не хочу бачити в цьому жодної містики — просто так склалося. А все ж. Ведучими ДСП-шоу були четверо — я, Roman Davidoff, Ігор Пелих та Кузьма Скрябін. Двох із них вже немає — і обидва загинули в автокатастрофах. Минулого тижня я був у Запоріжжі — хоронили Андрія Лободу. Всюди по місту висить реклама концерту “Скрябіна”, який вже, на жаль, ніколи не відбудеться. Вчора я бачив на стіні календар від Елена Божко, там на лютому — фотографія Андрія...

Що дав особисто мені Кузьма, крім приємного та корисного спілкування? Багато сміху — розповіді, історії, анекдоти, власні приколи, “Я, Побєда і Берлін”. Кілька десятків класних пісень гурту “Скрябін”. “Спатанка” і “Наші Партизани”. Присадив мене на салат “Мімоза”. Відкрив для мене Kings Of Leon. Завдяки Кузьмі я познайомився з Тарасом Химичем — другом і режисером. Кузьма переконав мене, що в мого “американця” треба заливати 92-ий. Розповів про концерти культових груп по всій Європі, на яких побував особисто. Але головне — саме Кузьма був одним із тих людей, хто від початку нашого знайомства надихав мене вірою в себе, в свої сили, в свої мрії, без комплексів та невпевненості. За що я завжди буду йому вдячним. Хай спочиває з миром!

П.С. Моя стрічка переповнена повідомленнями щодо загибелі Андрія. Згідно цих повідомлень, виявляється, що Україна і українська музика сьогодні багато що втратили. Ну, й багато всього персонального — для когось відкрив українську музику, в когось перша любов, в когось перший концерт... Я з цим усім цілком згоден. Та тільки муляє мене той факт, що концерт “Скрябіна” “За день до весни” планувався в порівняно невеликому клубі “Атлас”, а не в Палаці Спорту... Не забувайте слухати пісні Андрія і передати їх своїм дітям, коли прийде час. Змініть себе та Україну на краще — цим ви справді вшануєте його пам'ять, рецепти змін шукайте в його піснях та численних інтерв'ю. І заплануйте собі похід на концерти всіх українських артистів, які для вас хоч щось значать. Поки ще не пізно».

Женя Галич (O.Torvald): «Вернулся с Майдана. Ком в горле. Поверить не могу, как же так...

Вспоминаю все..
В 1999 году в Полтаве мы с Деном пролезли на концерт Скрябина в Гор ДК.
Пробрались в первый ряд и вдоволь рассматривали инструменты, музыкантов, Кузьму.
В 2001 на конкурсе в Полтаве мы выиграли приз и впервые играли вместе со Скрябиным на одной сцене. Познакомились с Кузьмой мы очень смешно: я страшно перед этим отравился и была диарея в день концерта. Сижу за кулисами, корчусь. Подходит Андрей спрашивает, что мол и как со мной? Я говорю “живот болит”, а он протягивает кулёк с сухарями и говорит: “В мене срачка другий день... спробуй з мінералкою, має допомогти”
В 2004 в Полтаве на каком-то отборочном Андрей в жюри сидел. После — подошел с Сережей Кузиным и предложил переехать в Киев, типа там уже и клубы и фесты подтянутся.
Оставил свой номер и сказал не бросать лабать, мол получается хорошо у нас...
В 2005 мы переехали. Кузьма познакомил нас с огромным количеством полезных и не очень людей, постоянно помогал и искренне переживал за нас.
В 2008 сказал, что альбом у нас говно) “Наживо валите набагато краще!”
В 2010 я впервые увидел заграницу благодаря ему. Мы погнали сначала в Ригу, потом в Берлин и отлично потусовались в Польше.
Помню как в Берлине он меня пьяного из самолета под руки вытягивал, при этом заливался от смеха)
Сколько раз он громил студию на М1, срывал наши эфиры анекдотами, после которых невозможно было успокоится и перестать ржать.
Однажды пересеклись в гостинице в Житомире. Мы отыграли благотворительный концерт, а Скрябины ехали с какого-то своего. Узнав, что мы собирали деньги одному парню, Он достал 1000 долларов и попросил передать.
Мы полночи “говорили і курили” о несправедливости и взаимопомощи...
Воспоминаний нахлынуло очень много, сложно все собрать в какой-то один связный текст...
Было много фестивалей, совместных выступлений и куча позитивных эмоций от каждого звонка и каждой встречи с тобой... Я верю, что тебе там хорошо.
Я буду очень скучать, друг...».

***

Слова из последней опубликованной песни группы:

«А зараз вже кінець фільму.
Я тільки в своїх снах
Тебе ще раз обійму.
А зараз вже підуть титри,
Ми так і не навчились, з роками терпіти.
А зараз вже кінець траси.
Машину у гараж квасить.
А зараз вже кінець книжки.
Сюжет закінчився і не повториться більше».