З 17-го жовтня 2024 року у світовий прокат виходить українська повнометражна ігрова кінострічка «БожеВільні».

 

Це перше в світовому кінематографі ігрове кіно, герої якого стикаються з так званою «каральною психіатрією» — одним з найбільш цинічних та жорстоких винаходів КДБ СРСР, що застосовувався до незгодних з політикою комуністичної партії.

 

Дія дебютної повнометражної стрічки режисера Дениса Тарасова розгортається в СРСР в 1970-ті роки минулого сторіччя, у часи, коли проти незгодних з «політикою партії», з метою покарання, застосовувався штучно вигаданий діагноз «млявоплинна шизофренія», що став головним інструментом так званої «каральної психіатрії».

 

У центрі сюжету — волелюбний хлопець на ім’я Андрій Довженко. Саме жага до свободи та романтична впевненість в тому, що кожна радянська людина має право на свій голос, заганяє його в лещата жорстокої системи поневолення. Стрічку можна побачити в українських кінотеатрах з 17 жовтня цього року.

 

У жорстко контрольованому КДБ СРСР інституті ім. Сербського в Москві винайшли черговий і найбільш цинічний інструмент, а саме — не існуючий, штучно вигаданий діагноз «млявоплинна шизофренія», що використовувався для придушення спротиву волелюбних — людей незгідних з «лінією партії». Громадян, які йшли наперекір системі, засуджували до перебування у психіатричних лікарнях спеціального типу, де за допомогою великих доз психотропних препаратів, тортур та принижень намагалися зламати їхню волю до опору.

Сьогодні ця картина набуває особливої актуальності, бо вона, на прикладі історії з часів СРСР, ілюструє методи, які використовують всі тоталітарні режими для придушення природного прагнення людей до свободи та демократії, адже і сьогодні каральна психіатрія існує в Росії, деяких інших країнах колишнього Радянського Союзу, в Північній Кореї тощо. Але наперекір спробам придушити природне прагнення людини до свободи, у в'язницях та катівнях психіатричних лікарень зароджувався і зароджується дисидентський рух.

 

Фільм Дениса Тарасова «БожеВільні» («DIAGNOSIS: DISSENT») розповідає історію простої молодої людини, яка жила В СРСР в 70-ті роки ХХ сторіччя і яку запроторили до психіатричної лікарні через любов до забороненої в ті часи західної рок-музики. Андрій Довженко у виконанні актора Костянтина Темляка — це збірний образ волелюбної людини, яка потрапила в лещата КДБ через відверте несприйняття божевільних правил комуністичного устрою.

 

Для відтворення історичної дійсності автори фільму зверталися до архівних джерел та залучали консультантів — одним із яких став Семен Глузман, лікар-психіатр, колишній політвʼязень та дисидент, голова Асоціації психіатрів України та член Американського товариства психіатрів, а другим — продюсер фільму Валерія Іваненко, яка багато років товаришувала з відомими дисидентами Валерією Новодворською та Володимиром Буковським, документуючи їхні розповіді про пережите в радянських катівнях.

 

Кожен з героїв стрічки — збірний образ реальних людей. Власне, тому автори роблять акцент на тому, що стрічка “заснована на реальних подіях”.

 

Більшість сцен фільму було знято на в одному з покинутих корпусів справжньої психіатричної лікарні. Перед акторами стояла непроста задача - не грати, а проживати всі емоції персонажа, для чого режисер не рідко занурював їх в обставини максимально наближені до реальних. Так, в одній зі сцен Костянтину Темляку (виконавець головної ролі) довелося деякий час провести в мокрих простирадлах, до того ж поверх його обливали холодною водою (такий спосіб катування поширено в тюрмах та психіатричних лікарнях тоталатарних країн і сьогодні. Коли простирадло висихає, воно стискає тіло настільки, що може ламати кістки. Людина могла добу лежати в такому стані, однак при цьому синців на тілі не лишалється, але страшні внутрішні пошкодження призводять до інвалідності або навіть смерті).

 

Так само по-справжньому Костянтина голили бритвою наголо, для цього режисер просив півроку відрощувати волосся.