Сергій Пішковцій — автор та головний редактор інтернет-видання Inspired — про паралель між повстанням у Польщі 30 років тому та сучасними подіями в Україні, головні висновки Майдану, який триває, та про важливість побудови громадянського суспільства «знизу».

Дозвольте мені пригадати одну цікаву історію з країни, яка дуже схожа на нашу.

14 серпня 1980 року понад 17 000 працівників суднобудівного заводу у Ґданську оголосили масовий страйк, почали друкувати інформаційний бюлетень, виставили патрулі та зайняли приміщення на території заводу. Нічого не нагадує?

Події українських протестів останніх двох місяців — не є новинкою в європейській чи, тим більше, світовій історії. Серед ґданських робочих, які того літа виступили проти підвищення цін на продовольство та звільнення політичних в’язнів, був і електрик Лех Валенса, який незабаром стане президентом Польщі та символом повалення комунізму в Східній Європі. Саме з масових страйків 80-го року в Польщі почалося створення руху «Солідарність», з якого виросло ціле покоління польських партій та політиків, які ознаменували перехід країни з комунізму до інтеграції з Європейським Союзом.

Але найважливішим наслідком всіх цих подій стала консолідація людей навколо нормального та логічного прагнення — дотримання своїх прав та бажання жити краще.

Чи може Україна навчитися чогось з цього прикладу? І чи взагалі можлива у нас побудова такого абстрактного, здавалось би, поняття, як «громадянське суспільство»? Якщо на початку 2013 року у нас практично не було надії на це, то зараз, після пережитих подій, ми можемо бути впевнені у цьому на 100%. Що ж сталось? Ми не стали багатші чи розумніші, ми — ті самі громадяни тієї ж країни, що й до цього. Але ми нарешті змусили себе замислитись про те, хто відповідає за зміни в нашому житті і яка роль простих громадян у цьому всьому.

Швидка перемога Майдану, на яку так сподівались революційні романтики, патріотичні радикали та просто прихильники гарних картинок у ЗМІ, так і не відбулась. Ви ж не вважаєте скасування частини законів 16 січня та відставку Азарова справжньою перемогою?

З іншого боку, не варто сприймати це і як поразку: історія все розставить на свої місця, тож це поки що тема для іншої розмови. Зараз перед нами постає набагато важливіше завдання: кардинально оновити країну та визначити шлях, яким вона має рухатись у наступні десятиліття. Швидка перемога не дала би нам цього — адже змінивши верхівку, Система залишилась би такою ж самою, як і до цього. Перезавантажити її можуть лише кардинальні зміни та докорінні реформи. І найсумніше в цій ситуації лише те, що нам знадобиться дуже багато терпіння.

Свобода — це не те, що нам дали, а те, що неможливо забрати, казав Вольтер.

Перш ніж висуванці «Солідарності», яка об’єднала мільйони робочих, змогли перемогти на виборах, пройшло десять років. І ще десять років знадобилося для того, аби Польщу прийняли до Євросоюзу. Тому, як бачимо, не буває цілющих ліків, які моментально оздоровлюють хворобу організму під назвою «країна».

Проте в Україні теперішній є непомірна перевага. На відміну від Польщі 80-х, нам не потрібно більше друкувати самвидавні бюлетені та вимагати годину ефіру на телебаченні. Інформація передається з блискавичною швидкістю, і альтернативні медіа та Інтернет стали каталізатором багатьох подій останнього часу.

Влада чудово це розуміє, і закони, що суттєво обмежують права та свободи громадян, і які були прийняті 16 січня з численними порушеннями — ще один тому доказ. Свобода — це не те, що нам дали, а те, що неможливо забрати, казав Вольтер.

Які ж уроки можна винести з подій на Майдані?

1) Самоорганізація. Нам потрібно знайти спільну точку опору, зрушення якої поверне Україну в тому напрямку, якого ми всі так хочемо — напрямку демократії та верховенства права. І Євромайдан показав, що ми вміємо це робити. Вперше за багато років центральна вулиця Києва була прибрана чистіше, ніж будь-коли взимку. Вперше можна було прийти на багатотисячні мітинги і відчувати себе в безпеці як ніколи раніше. Все це та багато іншого — наслідок неймовірного прикладу самоорганізації людей, які були абсолютно різними, і, здавалось би, непоєднуваними. Нам потрібно перенести звичаї Майдану у наше повсякдення.

2) Масовість. Останніми роками чи не щомісяця з екранів телешоу нам доводили, що «майдан-2004 не повториться, люди втомились». Так, люди втомились, але і показали, що терпець таки уривається. На двох найбільших недільних мітингах у центрі Києва знаходилось від 500 тисяч до 2 мільйонів людей. У влади банально немає ресурсу, щоб зупинити таку кількість народу. Тому масовість потрібно підтримувати і розвивати — в першу чергу в ключові моменти подій — ніч з 10 на 11 грудня лише підтверджує це.

3) Кругообіг інформації. Традиційні ЗМІ — телебачення та друкована преса — фактично повністю опинились під контролем влади. Інтернет, на щастя, є багато в кого, але це ще раз доводить, що потрібно проводити дуже грамотну інформаційну політику: знати, кому довіряти, і знати, що розповідати знайомим та близьким. Саме незнання породжує міфи про «фашистські загони» та «натовпи алкоголіків» на Майдані.

4) Слабкість опозиції. Схоже, вже всі зрозуміли, що опозиційні партії, хоч і відіграють важливу роль у протестах, та все ж не здатні кардинально змінити ситуацію та взяти ініціативу у свої руки. Причини цьому різні — чиїсь амбіції, безхарактерність, вузьколобість або страх. Ми не самі в цій боротьбі, але розраховувати, що хтось зробить все за нас (навіть якщо це люди, яким ми делегували свої повноваження на виборах), не варто. Це важкий і тривалий процес, але саме в таких умовах народжуються нові лідери.

5) Слабкість влади. Що б там не казали, але влада у дуже хиткому становищі, і антиконституційні закони — це реакція на все те, що відбувається в Україні. Владна вертикаль тримається лише на корупції, круговій поруці та страху позбавитись своїх статків. Економіка країни затиснута до неможливого, і кредит від Росії її вже не врятує. Покладатися на силовиків також безперспективно: рано чи пізно вони відмовляться служити режиму. Влада сама себе загнала в кут, і сама собі поставила таймер зворотного відліку.

6) Відсутність легального виходу. Влада показала, що перебуває з нами в кардинально різних світах, і намагатися досягнути своїх цілей шляхом компромісу неймовірно важко.

7) Тотальний спротив. Не зважаючи ні на що, люди продовжують стояти уже другий місяць. Кожна спроба влади зупинити протести призводила до протилежного: вони лише посилювались. А це означає, що боротьбу варто продовжувати. Навряд чи у когось залишилась надія на те, що президент добровільно покине свій пост, як і взагалі ймовірність проведення чесних виборів у 2015 році.

Перш ніж Система оздоровиться та зміниться, має пройти ще чимало часу — не рік і навіть не два. Наше завдання сьогодні — сприяти організації масового руху та побудови громадянського суспільства знизу, яке з часом зможе призвести до влади ефективних та вольових менеджерів, а не майстрів з відкатів та популізму. Головний висновок один: варто боротись. Не зважаючи ні на що.