Огляд чотирьох показових стрічок проблемної, як заведено вважати, тематики: «Щоденник лесбіянки» Хесуса Гарая, «Кімната в Римі» адепта еротичної мелодрами Хуліо Медема, «Моє літо кохання» польсько-британського режисера Павела Павліковського («Москва-Півники») та «Покажи мені любов» Лукаса Мудіссона.
Почасти, навіть для бувалих режисерів тема одностатевих відносин виступає у якості потужного проносного. Чомусь вважаються виправданими банальності, штампи і відверта тривіальність картини — типу, тема настільки пікантна та неординарна, що куди там її ще й ускладнювати оригінальними сюжетними рішеннями. Натомість, маємо засилля ванільної еротики, що перемежовується із безсоромно сльозогінними конфліктами. Пристрасті стерильні, наче пластир, що ним заклеюють порожні місця в образах персонажів. Внутрішні протиріччя, суспільне відторгнення — все настільки серйозно, що й на х*й нема кого послати. Але навіть стрічки, фаршировані банальностями, до споживання досить-таки придатні, а ще більш — корисні. Тож гайда дегустувати.
«Щоденник лесбіянки» («Eloїse», 2009), Хесус Гарай
Фільм, що може слугувати наочним посібником — як не треба робити кіно, навіть коли дуже хочеться. Режисер цього фільму нагадує мені гравця в покер, що зі всіх сил корчить незворушний покерфейс, проте не помічає, що карти його прозорі. З самого початку стрічки нам ніби натякають — попкорн треба швидко доїдати, щоб звільнити відерце для сліз.
Головна героїня в реанімації — от-от ми станемо свідками трагічної історії. Батько її загинув в автокатастрофі, залишивши по собі кілька недолугих флешбеків і масивний медальйон, більш схожий на емблему якогось авто. Звичайно, Європа настільки благополучна, що там, окрім як загинути в автокатастрофі, померти більше ніяк. А без летальних випадків трагічного дитинства героїні не бачити, як власних вух. А без трагічного дитинства не бути ані трагічному неземному коханню, ані трагічному фіналу. Сарказм detected.
Тиранічна мати; хлопець, що не здатен осягнути її тендітно облаштованої душі; і незвичайна, загадкова дівчинка-художник, що має підозрілу репутацію серед однолітків, — все це формує підґрунтя, на якому от-от проросте трепетний паросток нетрадиційної сексуальної орієнтації. Душевні терзання, їй необхідно більше часу, щоб в собі розібратись, але фільм невблаганно дотікає свого кінця, що робити, як бути? Треба кинутись під машину. Але ненароком. Сподіваюсь, ніхто не розцінить це як спойлер.
Оцінка: 5/10.
«Кімната в Римі» («Room in Rome, 2010»), Хуліо Медем
Відразу помітно, що «Кімнату в Римі» знімав адепт еротичної мелодрами — Хуліо Медем. Скорбота не плаває тут на поверхні, як самі розумієте що, вона завуальована під зашкальну романтику. А оголених тілес більше ніж достатньо, щоб цього навіть не помічати. Стосунки героїнь зароджуються відразу і поволі розквітають аж до цілковитої істерії.
Їм допомагають трагічні флешбеки, якими дівчата діляться між собою, перемежовуючи це сухими еротичними сценками. Діло йде до світанку і невідворотної розлуки, адже у кожної своє життя, а ця буремна ніч лесбійського щастя має лишитись в стінах готельного номеру. В таких от умовах режисер намагається зварганити абсолютно не кінематографічну історію кохання. Він певно забуває, що кіно — це вже сон, а не те, що спонукає заснути. Інтим і пікантність дійства швидко вироджуються і перетворюються на відвертий терор з вичавлювання сліз. Чого тільки не робить Медем зі своїми героїнями, аби насильницьки розчулити глядача.
В таких стрічках безмежно радують появи — хай навіть кількасекундні — другорядних персонажів. Вони видаються легкими і ненав’язливими, навіть коли їхня ціль саме нав’язатись (третім до пари), як то у портьє Макса. Власне, дивіться та майте на увазі — якщо не вичавите з себе бодай гранули емпатії — фільм не завершиться ніколи!
Оцінка: 6/10.
«Моє літо кохання» («My summer of love», 2004), Павел Павліковський
Ця стрічка багатша на підводні камені. Скорбота тут хоч і присутня, але далеко не всевладна. Персонажі цікавіші, їхні вчинки не зводяться виключно до розчулення, а відносини між собою навіть претендують на деяку оригінальність, особливо поза лесбійськими перипетіями. Хоча основна формула жанру присутня: алкоголь + купіль = лесбо.
Провінційне селище в Британії. Одна дівчинка приїздить на літо до батьківського маєтку, а інша — дивакувата резидентка богом забутого містечка. Очевидно, що заможній нудно щоденно гарцювати на своїй породистій конячці навколо ретельно вибритого тенісного корту. А дивакуватій — то і поготів нудно та понуро: статеві експерименти з місцевими парубками феєрверком відчуттів не вражають; брат — сектант і спілкується виключно за посередництва Ісуса; мопед без мотору, тож їде тільки з гори.
Коротше, від долі не втечеш. Вони сходяться, їм добре і весело вдвох. Ширяють над тлінним світом, як уміють, кумедно взаємодоповнюючи одна одну. Все мило і радісно, але скорботі необхідно-таки просочитись. Спочатку до глядача — коли наївне дівча безтурботно обирає точку на глобусі, куди вони разом поїдуть, щоб жити довго і щасливо. А потім і до героїнь — літо спливає і одна з них точно на це не розраховує. Слід відзначити досить насичену кінцівку, що лишає багатий післясмак.
Оцінка: 8/10.
«Покажи мені любов» («Fucking Amal», 1998), Лукас Мудіссон
Тут героїні також закуті в провінційне містечко. Одна місцева, а інша заброда — відповідно, «королева балу», якій оскомину набило її низькосортне оточення, та аутсайдер, що в її сторону летять лиш повітряні щиглі. Загалом досить стандартна розстановка сил, тільки декорації дещо винахідливіші — взяти хоча б специфічну зовнішність героїнь.
Ці декорації і роблять фільм — через нюанси і деталі скорбота тут народжується не з трагізму, але із безвиході, із гнітючого розуміння, що майбутнє цих земель є безплідним. І таким його роблять не лесбіянки, а щось значно сакральніше — про що, власне, в даній стрічці не йдеться. Дівчата ж, навпаки, символізують спробу хоч якось розворушити це дрімуче поприще, де з-під землі от-от попруть мерці. Спробу марну.
Щасливий кінець — відносний. Дівчатам вдається зберегти іскру та бути чесними з собою, але вони все рівно приречені — приречені боротись за цю іскру щодня, доки самі її не затопчуть в черговій сутичці. І тужливий морок огорне всіх, все і вся.
Оцінка: 8/10.
Наостанок хотілось би сказати, що всі перелічені фільми окреслюють патріархальне, чоловіче уявлення про лесбіянок — як, хай неупереджений, але все-таки мужлан бачить проблематику лесбійських відносин. Можливо, звідси виникають заштампованість і засилля скорботи. Адже подібні стосунки між чоловіками чоловіки описують трохи інакше — про це вже в наступному випуску.
Отчасти, даже для бывалых режиссеров тему однополых отношений выступает в качестве мощного слабительного. Почему-то считаются оправданными банальности, штампы и откровенная тривиальность картины - типа, тема настолько пикантная и неординарная, что куда там ее еще усложнять оригинальными сюжетными решениями. Зато имеем засилье ванильной эротики, перемежающаяся с бесстыдно слезоточивыми конфликтами. Страсти стерильные, как пластырь, которым заклеивают пустые места в образах персонажей. Внутренние противоречия, общественное отторжение - все настолько серьезно, что и на хуй некого послать. Но даже ленты, фаршированные банальностями, к потреблению довольно-таки пригодны, а еще более - полезны. Поэтому айда дегустировать.
«Дневник лесбиянки» («Eloиse», 2009), Хесус Гарай
Фильм, может служить наглядным пособием - как надо делать кино, даже если очень хочется. Режиссер этого фильма напоминает мне игрока в покер, что изо всех сил корчит невозмутимый покерфейс, однако не замечает, что карты его прозрачные. С самого начала ленты нам бы намекают - попкорн надо быстро доедать, чтобы освободить ведерко для слез.
Главная героиня в реанимации - вот-вот мы станем свидетелями трагической истории. Отец ее погиб в автокатастрофе, оставив несколько нелепых флешбеков и массивный медальон, более похож на эмблему какого-то авто. Конечно, Европа настолько благополучна, что там, кроме как погибнуть в автокатастрофе, умереть больше никак. А без летальных случаев трагического детства героини не видать, как собственных ушей. А без трагического детства не быть ни трагическом неземном любви, ни трагическом финала. Сарказм detected.
Тираническая мать, парень, не способен постичь ее нежно обустроенной души, и необычная, загадочная девочка-художник, имеющий подозрительную репутацию среди сверстников, - все это формирует основу, на котором вот-вот прорастет трепетный росток нетрадиционной сексуальной ориентации. Душевные терзания, ей необходимо больше времени, чтобы в себе разобраться, но фильм неумолимо дотикае своей, что делать, как быть? Надо броситься под машину. Но случайно. Надеюсь, никто не расценит это как спойлер.
Оценка: 5/10.
«Комната в Риме» («Room in Rome, 2010»), Хулио Медем
Сразу заметно, что «Комнату в Риме» снимал адепт эротической мелодрамы - Хулио Медем. Скорбь не плавает здесь на поверхности, как сами понимаете, она завуалирована под зашкальну романтику. А обнаженных телес более чем достаточно, чтобы этого даже не замечать. Отношения героинь зарождаются сразу и медленно расцветают до полной истерии.
Им помогают трагические флэшбеки, которыми девушки делятся между собой, перемежая это сухими эротическими сценками. Дело идет к рассвету и неотвратимой разлуки, ведь у каждого своя жизнь, а эта бурная ночь лесбийского счастье должно остаться в стенах гостиничного номера. В таких вот условиях режиссер пытается сварганить абсолютно кинематографическую историю любви. Он вероятно забывает, что кино - это уже сон, а не то, что побуждает заснуть. Интим и пикантность действа быстро вырождаются и превращаются в откровенный террор со выжимания слез. Чего только не делает Медем со своими героинями, чтобы насильственно растрогать зрителя.
В таких лентах безгранично радуют появления - пусть даже на несколько секунд - второстепенных персонажей. Они кажутся легкими и ненавязчивыми, даже когда их цель именно навязаться (третьим в пары), как у портье Макса. Собственно, смотрите и имейте в виду - если не выжмете с себя хотя гранулы эмпатии - фильм не завершится никогда!
Оценка: 6/10.
«Мое лето любви» («My summer of love», 2004), Павел Павликовский
Эта лента богаче подводные камни. Скорбь здесь хоть и присутствует, но далеко не всевластная. Персонажи интересные, их поступки не сводятся исключительно к умиления, а отношения между собой даже претендуют на некоторую оригинальность, особенно вне лесбийскими перипетиями. Хотя основная формула жанра присутствует: алкоголь + купель = лесбо.
Провинциальный поселок в Британии. Одна девочка приезжает на лето в отцовского имения, а другая - странная резидентка богом забытого городка. Очевидно, что богатой скучно ежедневно скакать на своей породистой лошадке вокруг тщательно выбритые теннисного корта. А странной - можешь скучно и уныло: половые эксперименты с местными парнями фейерверком ощущений не впечатляют; брат - сектант и общается исключительно при посредничестве Иисуса; мопед без мотора, поэтому едет только с горы.
Короче, от судьбы не уйдешь. Они сходятся, им хорошо и весело вдвоем. Вьются над бренным миром, как умеют, забавно взаимно друг друга. Все мило и радостно, но скорби необходимо все-таки просочиться. Сначала к зрителю - когда наивное девчонка беззаботно выбирает точку на глобусе, куда они вместе поедут, чтобы жить долго и счастливо. А потом и к героиням - лето заканчивается и одна из них точно на это не рассчитывает. Следует отметить довольно насыщенную конечность, что оставляет богатый послевкусие.
Оценка: 8/10.
«Покажи мне любовь» («Fucking Amal», 1998), Лукас Мудиссон
Здесь героини также закованные в провинциальный городок. Одна местная, а другая Заброда - соответственно, «королева бала», которой оскомину набил ее низкосортное окружения, и аутсайдер, что в ее сторону летят лишь воздушные щелчки. Всего достаточно стандартная расстановка сил, только декорации несколько изобретательнее - взять хотя бы специфическую внешность героинь.
Эти декорации и делают фильм - из-за нюансов и детали скорбь здесь рождается не из трагизма, но из тупика, из гнетущего понимания, что будущее этих земель бесплодным. И таким его делают не лесбиянки, а нечто гораздо сакральнише - о чем, собственно, в данной ленте не идет. Девушки же, наоборот, символизируют попытку хоть как-то расшевелить это дремучее поприще, где из-под земли вот-вот попрут мертвецы. Попытку бесполезную.
Счастливый конец - относительный. Девушкам удается сохранить искру и быть честными с собой, но они все равно обречены - обречены бороться за эту искру ежедневно, пока сами его не затопчут в очередной схватке. И тоскливый мрак окутает всех, все и вся.
Оценка: 8/10.
Напоследок хотелось бы сказать, что все перечисленные фильмы определяют патриархальное, мужское представление о лесбиянках - как, пусть беспристрастный, но все-таки мужлан видит проблематику лесбийских отношений. Возможно, отсюда возникают заштампованность и засилье скорби. Ведь подобные отношения между мужчинами мужчины описывают несколько иначе - об этом уже в следующем выпуске.
П.С
Можеш не відповідати, всеодно заводити діалог з Иисусом, це те ж, що кидати горох в Стіну плачу)))