Детальний звіт з ОМКФ-2013 від нашого кіноманіяка. Найхітовіші і найпровальніші кінострічки. Живо і без купюр.

Ажіотаж навколо фільму з Хабенським, засинаючий від нудьги Тім Рот, дух Параджанова, ретроспектива Вінтерботтома, Гай Річі як пекельний ротор, черги за алкоголем та багато іншого.

Діставалися в Одесу з її міжнародним фестивалем на справжніх галерах, біля шести годин веслували - ні тобі курочки-гриль з вареним яєчком переїсти, ні оковитої хильнути за комір.

Фільм-відкриття «Надія не згасне» режисера Джеффрі Чендора — про заможного пенсіонера (Роберт Редфорд), що у безмовній самоті змагається з нещадною океанічною стихією. Я вирішив не паритись з самого початку, а краще освоїтись. Головне — мати чіткі пріоритети: я їхав пофоткатись на аватарку і подивитись халявну «Піну днів», а все інше — то так, приємний бонус.

Кілька слів про фестиваль

Одеський Міжнародний Кінофестиваль — з категорії фестивалів, орієнтованих на залучення простого смертного глядача. На відміну від Каннського, Берлінського, навіть Кінотавру, — це не монструозні перегони, спрямовані на зачаття новітніх кінематографічних тенденцій. Конкурсні програми, звичайно ж, присутні, але дещо відходять на задній план. Основна місія — демонстрація людям тих фільмів, які вони більше не матимуть змоги побачити. Кіно проціджується крізь ментальність країни, ба навіть окремого міста, і подається в зовсім унікальному сервіруванні. У деякому розумінні, фестивалі штибу ОМКФ чи «Молодості» навіть важливіші, адже вони дарують кожному своє кіно, без примусу чи нав’язувань. Ти сам для себе формуєш тенденцію.

Задача ОМКФ — не хизуватися розкішшю і не влаштовувати бої деміургів, але інфікувати. Маю гарний приклад. Друг приїздив до Одеси позадирати пузо на пляжі - чисто до моря, чисто на вихідні. На крайняк, зазирнути на один-два сеанси і спокійно собі відчалити назад до Києва. Не пройшло і доби, як він придбав абонемент і вирішив продовжити відпочинок до середи. Як результат — відвідав більше показів, ніж я, зафанатів від Вінтерботтома, про якого донині й не чув, і покинув Одесу пізніше, ніж відчалили наші галери.

Шкода, що попри утрамбовані зали, вулиці і приморські клуби, фестиваль якимось дивом не відбивається у фінансовому плані. Кожного року постає питання, чи відбудеться наступний. Навіть на фінальній вечірці алкоголь закінчився раніше, ніж черга до нього. Хай там як, але з кожним роком ОМКФ набирається соків і обростає міфами. Розвиток — це життя, а життя завжди знайде вихід. Гарний приклад тому — «Гогольфест».

Кілька слів про міжнародний конкурс

Загалом, про міжнародний конкурс у мене залишились трохи понурі враження. Більшість фільмів вирізнялися якісним технічним рівнем, навіть мали непогані задумки. Але чомусь режисери дозволяли своїм ідеям скиснути, зацвісти і згнити. Привабливі зовні, досить інтригуючі стрічки, пересікаючи свій екватор — це в кращому випадку — виявлялись якщо й не зовсім порожніми, то жахливо банальними, трафаретними і заштампованими.

Моє особисте розчарування — британський «Боржник» із Тімом Ротом в одній із головних ролей. Цей фільм ще й багатообіцяюче демонструвався останнім у програмі. Те, що мало бути винахідливою і бадьорою стрічкою з фірмовою туманно-альбіонною атмосферою, на ділі виявилось вимученим мавпуванням із, як вдало підмітив один мій колега, із Тімом Ротом, що засинає в кадрі від нудьги. Про кінцівку я взагалі мовчу.

Чи взяти хоча б «Орлів» — кіно про ізраїльських ветеранів, які вирішили випиляти весь молодняк, що, на їхню думку, котиться трохи не туди. Власне, маємо непогану енергійну зав’язку — про конфлікт поколінь і все таке. Але раптом режисер вирішує продемонструвати, що ж означає оте «котитись не туди». «Орли» вироджуються  в понурих крякв, що видовбують з-поміж пір’я безглузді флешбеки про молодецьке кохання.

Я не буду описувати всі стрічки «темної сторони сили», бо це може довго продовжуватись. Кількох прикладів вистачить. Режисери не вміють і не хочуть шукати свій власний почерк, активно експлуатують чужі напрацювання, навіть не намагаючись інтерпретувати їх на свій лад. Але це прийнятно — один із наших іноземних колег якось зауважив, що на десять стрічок має бути лиш дві нормальні і одна чудова, а все інше — фуфло пересічне. Десь так воно і виходить.

Стрічка «Географ глобуса пропив» виявилася не лише хітом міжнародної конкурсної програми, але й всього фестивалю — і не тільки ОМКФ (див. звіти «Кінотавру»). Якщо стосовно головної нагороди ще можна було сперечатися, то доля призу глядацьких симпатій була більш ніж очевидною. На безпонтову історію про сибірського біолога, якого злидні погнали працювати вчителем географії (Костянтин Хабенський) — а заразом і терпіти наругу малолітніх нелюдів, — вже за 40 хвилин до показу черги вишикувались, як на прийом до Ісуса. Посеред руїни людських взаємовідносин головний герой вперто — не без алкогольних вливань — намагається віднайти і вигребти з-під завалин бодай крихту любові та людяності. «Географ…» — це той універсальний випадок, коли смаки простолюдинів повністю і безапеляційно співпали з уподобаннями вередливої інтелігенції.

«Я чув, там прикольний фільм про польських ментів показували?» — запитав мене вже в Києві один знайомий. «Автоінспекція» зачарувала всіх своїми семиповерховими нецензурними конструкціями і фактом державного фінансування — кіно для нашого брата, хоча б судячи з назви. Я поспішав туди, навіть біг, але за дві хвилини до початку виявилось, що бейдж лишився в номері. Всю дорогу назад до готелю я цідив крізь зуби матюки, певно, не гірше за героїв того фільму.

Також у пам’яті майорить стрічка «Прості складнощі Ніко Фішера» («Oh boy») — лірична чорно-біла історія про хлопця, що спробував безліч занять, але так і не віднайшов себе.  На запитання батька, чим його син займався два роки, доки той справно платив нібито за навчання, Ніко відповідає: «Думав». Такий собі загублений кораблик без причалу, що ніяк не потоне посеред кипучого моря. Приємно описаний сучасний типаж.

Кілька слів про вітчизняне

Український конкурс. Тут фігурувало всього чотири повнометражні фільми: «Деліріум», «Креденс», «Не хочу помирати» і «Параджанов». Хотілось би виділити «Креденс» Валентина Васяновича, який, між іншим, не збирається переховуватись в студійних підвалах, а намічається в прокаті. Хай не шедевральний, але добротний фільм про стосунки звичайних людей і їхню несхильність знаходити спільну мову по-людськи. Фільм, що достойно би виглядав і в міжнародній програмі. Є думка, що не виграв він лиш тому, що в ньому ніяким боком не фігурував Параджанов.

До речі, про Параджанова. Також в рамках четвертого Одеського Міжнародного Фестивалю відбувся концерт групи «Ленінград». Ну, майже в рамках. Вони навіть виступ затримали на півтори години — не інакше, як додивлювались такого ж кітчевого, як вони самі, «Параджанова», що саме демонструвався у Фестивальному палаці. Ну або добірку українських короткометражок в «Родіні». В будь-якому разі, не дивно, що концерт був посереднім.

«Деліріум» Ігора Подольчака можна вважати сиквелом його дебютної стрічки «Лас Менінас». Випещений візуальний ряд, який надзвичайно тяжко усвідомити як історію чи наратив. Такий собі в’язкий та недоладний кіноживопис. «Не хочу помирати» — непробудний «но коментс».

У якості вітчизняної гала-прем’єри було презентовано перший український 3D-фільм «Синевир»  — до всього, ще й хорор. І новий фільм від автора незабутньої, сарказм детектед, «Штольні» — «Ломбард». Судячи з усього, якби Гай Річі був мертвим, то під час показу він би вертівся в труні, як пекельний ротор.

Кілька слів про ретроспективи

Фестиваль без ретроспектив — як інвалід без милиць. Про Майкла Вінтерботтома я вже згадував краєм слова — режисер, що дивним чином поєднує плодючість із якістю, чим якісно відрізняється від моїх однокласниць. Більшість його фільмів претендували на престижні премії, а деякі навіть перемагали (як то «У цьому світі» — Золотий берлінський косолапий). Ще слід відзначити різнорідність його стрічок. Від в’язкої драми про негаразди, що виникають, коли закохуєшся в сестричку («Джуд»), до драйвової експедиції в музичне життя Манчестера 70-х («Цілодобові тусівники»). Від садистичного трилера, присвяченого мордуванню Джесіки Альби («Убивця в мені»), до комедійної костюмованої постановки а-ля за лаштунками кіно («Трістрам Шенді: Історія півника та бичка»). Його останній фільм про засновника першого лондонського «джентльмен-клубу», а заодно і мережі, «Король Сохо» окрім ретроспективи, затусувався ще й до гала-прем’єр, тож є шанс найближчим часом зустріти стрічку в анонсах кінотеатрів.

Ще одна ретроспектива — Параджанова. Метеорит  звалився би на Одесу, якби, за наявності в програмі фільму «Параджанов», була відсутня ретроспектива цього мастодонта світового кіно. Заразом в Одеському літературному музеї організували виставку його колажів. «Тіні забутих предків», «Саят-нова», «Легенда про Сурамську фортецю» — все як годиться, дух митця якщо й не витав одеським повітрям, то  принаймні міцно в’ївся в стіни фестивальних локацій.

Кілька слів про інше

Не обійшлось і без програми фестивальних хітів — хоч дізналися, чим світ живе. А він ще й досі продовжує сублімувати на зухвале маски-шоу в золото-іконних декораціях від Pussy Riot («Показовий процес: Історія Pussy Riot»). Світ намагається бути ліберальним і толерантним, тому з награною жадобою заковтує все, що спливає з неприступних східних глибин — іранський «Жиртрест», м’яко кажучи, нікого не вразив. Світ хоче цінувати самобутнє, мистецьке кіно, тому підкидає під двері ОМКФ зовсім свіжу роботу чилійського психомага Алехандро Ходоровскі «Танок реальності» і неперевершений кіно-колаж Дьєрдя Палфі під назвою «Фінальний монтаж». Якщо подумати, то світ не такий вже і пропащий.

На жаль, не в останню чергу через брак досвіду в роздвоєнні власного тіла, мені не вдалося ознайомитись із багатьма цікавими показами, навіть на рівні вражень колег. З тижня російського кіно я вихопив лише одну стрічку — комедію «Гра в правду». Троє відгодованих бовдурів намагаються продертись крізь кризу середнього віку. Один із засобів — зібратися в якості старих-добрих друзів на задрипаній квартирці найгостиннішого, випити на брудершафт і поспілкуватись від душі. Усі як один — культурні люди, а потім з’являється жінка.

Також повз мене проскочили спеціальні покази — фільми, створені членами журі ОМКФ. Можу лише сказати, що колеги медовою золою сочились від «Машини Джейн Менсфілд» Біллі Боба Торнтона. А про «Моє літо кохання» я напишу окремо трохи пізніше.

Мені видається доречним сконцентрувати свою увагу на гала-прем’єрах, що відбулись в рамках ОМКФ. На тих екземплярах з програми, що миляться найближчим часом потрапити на екрани кінотеатрів. Та зроблю я це вже в наступному випуску. Тож очікуйте незабаром: «Найкраща пропозиція» Джузеппе Торнаторе, «Лавлейс» Роба Епштейна і Джефрі Фрідмена, «Стокер» Пак Чхан-Ука, «Вічне повернення» Кіри Муратової.